100 днів без алкоголю. Чому, навіщо і які висновки?

Коли мені було 7, моєю улюбленою народною піснею було «Гей, наливайте повнії чари». Я не знав музики, але відкривав на ній свій пісенник з народними піснями (в дитинстві у мене були специфічні інтереси) і співав її на якийсь свій вигаданий мотив, уявляючи, як степами йдуть мільйонні полки козаків, дружно закликаючи, що доля їх не цуралась, і щоб краще в світі жилося. Загалом, алкоголь як концепт я полюбив давно.

В моїй сім’ї ніколи не було культури споживання алкоголю. Його пили тільки під час застіль, на днях народження чи великих святах, дешеве вино, надмірно солодке і міцне, самогонку, рідше горілку. Ніхто не напивався до важких станів, але алкоголь був засобом сп’яніти, а не самодостатнім продуктом зі своїм самодостатнім смаком. Ніякого тобі кантівського алкогольно-категоричного імперативу.

Перше пиво я випив у 14. Горілку спробував у 15. Достеменно не пам’ятаю ні одного, ні іншого. Очевидно, це було якесь Чернігівське чи Славутич, і очевидно – якась Житомирська на бруньках чи Біленька. Напитки покрепче, слова покороче, так проще, так легче.

На щось краще у нас просто не було грошей. Щось краще особливо й не продавали в Козятині в середині 2000-х. Культури пиття алкоголю і смаку до нього не було не тільки в моїй сім’ї, їй нізвідки було взятися у нас, підлітків. Алкоголь не був метою, він був засобом. І не те, щоб я його любив. Але точно поважав. Як концепт і взагалі.

Якщо потрібно було б знайти місяць, протягом якого я випив найбільше в спиртовому еквіваленті, то це 10-й клас, ми майже усім класом на місяць у квітні поїхали в табір в Криму, там чи не щодня увечері ховалися в зарослях, нашвидкоруч пили горілку, заїдаючи її горіховим печивом, а наші молоді та повні сил організми перемелювали алкоголь без жодних негативних наслідків на ранок.

Починаючи з курсу другого, алкоголю ставало все менше. Він все ще був засобом, але мета, якій він слугував, вже не була такою привабливою. Моя колекція п’яних історій все ще систематично поповнювалась, але осмисленіше. Дешеве пиво і сухе вино все ще робило нас щасливими людьми.

Мінімальна культура алкоголю прийшла вже лише тоді, коли часу стало менше, а грошей – більше. Але я так і не став цінителем. Присмак тирси і торфу у віскі мене все ще мало вражає, і я все ще не відрізню піно-нуар за 200 гривень від сен-лорен за півтори тисячі. Але алкоголь я люблю не лише як засіб. Як щось смачне, як засіб соціалізації і як спосіб розслабитись. Як мету. І як концепт також. Бо якщо він може мене убити, але щоразу не вбиває – мабуть, робить мене сильнішим.  

І якщо потрібно схарактеризувати мої відносини з алкоголем сьогодні – то чари іще наливаються, але через вінця вже не ллється. Здається, це називається дорослішанням.

100 днів без алкоголю не обіцяли бути неможливими чи навіть справді складними. Я знав, що це вийде. Ну ок, інколи буде нудніше. Ну ок, кілька корпоративів буде безнадійно просрано. Але це ті жертви, які можна було витримати. Якось так і вийшло.

Життя без алкоголю – це як життя з алкоголем, але без алкоголю. Можливо, якби я принаймні кілька раз на тиждень напивався в кізяки і не умів засинати без стопаріка – я дико страждав би ці 100 днів. Але в цілому – жодних тектонічних зрушень.

Втім, додалося дрібних незручностей і легкого обмеження бажань.

Виявилось, все таки не дуже круто зустрічатись з друзями і поки усі п’ють пиво чи вино – пити геролакт. Це смішно, це додатковий привід для розмов, але це не дуже круто. Оскільки мої 100 днів без алкоголю збіглися зі 100 днями без солодощів, а каву я не люблю як явище, мені в прицнипі залишилось мало що пити: чай, молоко і кисломолочні продукти.

Оскільки було літо, мені справді багато разів нестерпно хотілося бахнути холодненького пивка, йобнути півасіка, попити пивчанського, ковтнути пивчика, залити піваріча. На якомусь щабелі відчаю я спробував узяти безалкогольне пиво і це виявилось не так погано, як я думав. Проте хоча воно непогано повторює смак лагера, але інших сортів безаклогольного пива годі шукати в магазинах та пабах. Відтак мої амбівалентні відносини з безалкогольним пивом протягом 100 днів можна схарактеризувати за Шевченком – ой не п’ється теє пиво, а я буду пить.

Стандартної історії про те, як друзі вмовляють випити хоч трішки у мене так і не трапилось. Можливо, тому що звідки у мене друзі? Можливо, тому що моє схоже на шматок азбесту обличчя і відсутній погляд явно показували, що переконувати навіть не варто.

Хотілось би розповісти іще щось, але розповідати відверто немає що. Просто 100 днів в режимі «Мама, позвони всем моим друзьям, скажи – я не могу больше пить».

Коли 100-денний забіг закінчився, я побіг їсти солодощі, але ще кілька днів не наважувався випити алкоголю. Не те, щоб не хотілося – не було нагоди. І тільки на 103-1 чи 104-й серед спеки узяв стакан дешевого холодного пива і воно було просто божественно смачним.

Після закінчення 100 днів я знову майже не п’ю. Втім, тепер це пов’язано лише з тим, що після народження сина усі вечори я проводжу вдома, а також боюся що й крапля алкоголю негативно вплине на сон, який став дорожче золота. Але, звісно, це вже зовсім інша історія.

Важливіше – відчуття свободи. Відчуття, що в будь-який момент я можу випити пива з дерунами, і шампана, і горілку, і каберне.

And you know that I’ll pick up
Every time you call
Just to thank you one more time
Alcohol