Пройшов 40 км. і зламався. Чому і навіщо?

З усього в житті можна винести якийсь урок. Один з моїх останніх: якщо без підготовки пройти за 12 годин 58 тисяч кроків, вашим ногам кінець. Якщо ви спортсмен, бігун, фітнес-мен або фітнес-вумен, – ок, у вас, ймовірно, є інші опції. У пузатих офісних щурів типу мене розв’язка одна – ногам гайки, кінець, фініш, кабздець, фінал.

Нафіга я йшов 58 тисяч кроків?

Один з найменш наповнених смислом пунктів моїх 30 справ до 30 – це пройти Київ з заходу на схід та з півночі на південь за один день. Навіщо? Чому? Що це дає? По правді, мені просто не вистачало достойних пунктів і я фантазував як міг.

Нафантазував – треба реалізовувати.

В суботу 1 червня я прокинувся о п’ятій, зібрався і одним з перших поїздів метро поїхав на метро «Героїв Дніпра», звідти ще з кілометр пішки до північного кінця Києва, – і моя прогулянка почалася. І на початку це було кльово. Іще не жарко, ноги повні сил, я йду, не наклич на нас біду. Прохолодна Оболонь, ранковий Поділ, шикарно.

Легкий біль у м’язах почав з’являтись десь через дві з половиною години ходу, коли я проходив парк Шевченка: спочатку на лівому бедрі, потім у правій ступні. Але я все ще йшов і це все ще сприймалось непогано: юрби на Деміївці, білки в Голосіївському парку, діти на ВДНГ. Об 11:50 я побив свій рекорд по кількості кроків за один день – десь за 4 роки вимірів. О 12:45 я дійшов до південного краю (десь 25 км пройдено) і пішов в сторону метро «Теремки». Вже відчутно повільніше.

Мабуть, потрібно було більше відпочивати. Але я плекав думку встигнути повернутися додому до 22-ї, адже фінал Ліги Чемпіонів. Як скоро я зрозумів, повернутися додому я таки встигну.

На метро, доїхав до «Житомирської», звідки іще близько кілометра до місця, яке я міг назвати краєм Києва (географічно ні, фактично – так) і о 13:45 я почав другу частину дороги. Довшу.

Задоволення більше не було, але що було натомість? Розпечений асфальт, загазованість, шум проспекту Перемоги. Перемогою і не пахло. З кожним кілометром я йшов все повільніше, виявилось, що ноги, Вася, це дуже сложна штука, яку ти понімаєш тільки коли більше 30 кілометрів фігачиш по гарячому асфальту. Ноги ледве переставляються, м’язи болять, як зимовий спокій вікна Славіка Вакарчука. О 16:10 я сідаю перекусити і розумію, що все, капут, мені ледве вдається спуститися потім сходами. Ходити – це дар божий, який не кожному дано, точніше дано кожному, мало хто може це зробити.

Останню спробу я роблю в намаганні пройти з метро «Політехнічний інститут» до «Університету», але це триває так довго і так боляче, що йти далі немає сенсу. Бульвар Шевченка перетворюється на boulevard of broken dreams.

Кожен крок видавлюю з себе, як Чехов – раба. Pain, you break me down, don’t build me up, I’m looser. В районі 18-ї я їду додому. З позитивів – встигаю подивитися Лігу Чемпіонів. З негативів – усе інше.

Наступного дня ледве ходжу. Через день – ходжу, але погано. Цілком нормальною хода стає лише десь в наступний четвер чи п’ятницю. Відносно нормальною, бо права ступня досі інколи поболює. І хоча пункт нереалізований, я вирішую зарахувати собі половинку. Просто тому, що це була непогана, по правді спроба і прогулянка в 40 кілометрів – теж непогано, хай навіть це не 55, як мало бути від початку.

Клятий гугл вирішив, з Теремків на Житомирську я пройшов пішки по надзвичайно прямій лінії і тепер каже, що я йшов 58 кілометрів. Ймовірно, насправді це десь 40.

Ну і якщо треба підвести якийсь підсумок, він буде десь такий:

  • Ходити – складний процес, ноги – делікатний інструмент, не треба усім цим зловживати (але якщо нечасто, то можна);
  • Київ красивий, коли нежарко, мало людей і авто, і ти ще нестомлений. В зворотньому форматі – доволі жахливий;
  • В тому, щоб проходити Київ з півночі на південь і з Заходу на Схід немає жодного сенсу. І в цьому основна насолода походу;
  • Можливо, спробую колись іще разок. Але не скоро:)
Ачівмент анлокт: обійти 100% користувачів