Я, Епіцентр, вино і Гафелпаф: практичний посібник по тому, як стати старим

Одна з непідйомних задач у 30 – зрозуміти, хто ж ти насправді. І ким ти вже не є.

Я знаю, що я старію. Наприклад, учора я ходив у Епіцентр і мені сподобалось. Це був новий «Епіцентр» на Зеніті, гігантський, помпезний, я ходив по ньому і тішився. «Як чудово ця плитка відтворює текстуру дерева» або «як добротно зроблений цей ламінат». В моєму словнику з’явилося слово «добротний», а це вже показник.

Ще кілька років тому я ненавидів Епіцентр. Я заходив туди і мене починало нудити від калейдоскопу будівельних сумішей, перфораторів, пластикових коробів і ґрунтовок. Я тікав від хамовитих продавців-консультантів. Учора я радився з одним з них щодо вмикачів.

Лише коли я вийшов з Епіцентру, згадав, що вже бував тут. Колись в цьому ж приміщенні знаходився ТРЦ Альта Центр і втрьох з другом та подругою у 2008-му ми приходили туди на концерт гурту Esthetic Education. На концерт мали пускати в обмін на свій дитячий малюнок, проте на вході виявилось, що були потрібні іще якісь запрошення. Ми забили і купили в Ашані дешевого пакетного вина. Напились, дуріли, катались на візках по вулиці, зламали шлагбаум на в’їзді на парковку і тікали від охоронця. Звучить як сценарій кліпу Макса Коржа, але нам було весело.

Сьогодні ця подруга викладає українську мову іноземним студентам і допомагає бездомним. Нещодавно доробила ремонт в квартирі. Друг працює в «Детекторі медіа». Встиг і одружитися, і розвестися. Esthetic Education вже 8 років як не існує. На місці, де вони виступали тоді, у 2008-му, зараз продають флізелінові шпалери. До речі, доволі якісні.

Після «Епіцентру» я теж пішов в «Ашан», але купив не пакетоване вино, а харчі на тиждень. Звісно, за списком. Трохи поспішав, бо потрібно було повернутися додому до 21-ї, щоб покупати дитину.

Чи відчуваю я себе тим чуваком, який тікав від охоронця парковки у 2008-му? Мабуть, так. Чи є я ним сьогодні? Ймовірно, ні.

Якби сьогодні мене підібрало мандрівне індіанське плем’я, мене назвали би Той-хто-сидить-на-роботі-до-шостої-і-завжди-йде-потім-додому (що було б спрощенням, бо часто я сиджу довше, а інколи замість дому їду у відрядження).

Ти не стаєш іншим в одну мить. Просто в 25 перестаєш їздити на фестивалі в інші міста, бо це довго. В 26 – купуєш ергономічну подушку, щоб збільшити час глибокого сну. В 27 – підключаєш «Футбол 1» і «Футбол 2». В 28 у тебе з’являється улюблена аптека. В 29 приходиш в «Епіцентр» і тобі там подобається. Неначе ти в новій пісні Джері Хейл, от тільки в життя вишуканіше почуття гумору.

Бо давайте візьмемо, наприклад, мене. Мені довелось вигадати цілком позбавлені сенсу 30 челенджів, щоб просто втекти від думки, що я – найординарніший нормі, just a regular everyday normal motherfucker. І чи допомогло воно? Хуй там, якщо чесно.

І я ж не найгірший приклад. Моє покоління не уміє дорослішати, воно тікає від свого справжнього віку, наче це хвороба, від якої от-от знайдуть ліки. Хтось купує електросамокат. Хтось пробує гомосексуальний секс. Хтось йде на курси пивного сомельє. Хтось переїздить в Індію. Я пишу дурниці в блог.

Якщо вам було цікаво, як там мій челендж, то я щось роблю. Я дивлюся фільми і слухаю альбоми,  почав писати книгу, а сьогодні практикував жонглювання (звісно, в мене нічого не вийшло, тому що я культяпий рукожоп). Але в процесі я подумав: а раптом ключова задача – це якраз навчитися жити з усвідомленням того, ким ти став (і де ти гнів загубив). Що той, хто п’яний катався на візку з ашану по Московському проспекту – це, звісно, був я. Але і той, хто щодня в один і той же час набирає для сина ванну температурою рівно 37 градусів – теж я, і я сьогоднішній. І що цим «я» не потрібно між собою конкурувати. Що мати улюблену аптеку – це теж круто. Можливо, навіть крутіше.

Можливо, надзадача до 30 – це навчитися не соромитися, що мені подобається в Епіцентрі. Не перейматися, що я більше не тікатиму на візку з Ашану від охоронця з парковки. Навчитися розкидати каміння і каміння громадити. Не тому, що в цьому є бозна-яка мудрість чи правда життя, куди там. Просто я цього не умію. І ніколи не умів. 

Немає нічого соромного в тому, що ми всі колись йдемо з Гріфіндору і переходимо в Гафелпаф. Навіть якщо колишнє «я» інколи болить на зміну погоди. Болить воно та журиться, що вернеться весна, а молодість не вернеться, не вернеться вона!

Мабуть. Можливо. Так мені здається.