Звозив батьків вперше закордон. Що з цього вийшло

Я не з тих людей, які багато спілкуються з батьками. Наші стосунки як у Великобританії та Австралії – стримано-хороші, але є підозра, що завдяки відстані. Я телефоную кілька разів на тиждень і приїжджаю раз на півтора місяця (Козятин за 2 години їзди поїздом). Не тому, що «у мамы дома на кухне так хорошо», а тому що так потрібно. Дипломатичний візит, двостороння дружба, все таке.

Востаннє я їздив кудись з ними далеко і надовго у 2006-му, на море. Останні 13 років – обійшлося без цього. Усім було комфортно і так. Ми як два острова, між якими курсує паром, але будувати міст – занадто дорого і екстенсивно. Сейсмічно-небезпечна зона.

І, звісно, я їм вдячний і люблю їх. Вони справді зробили для мене все, що могли і навіть більше. Могли б розраховувати на сина покраще, але вже мають-що-мають. Рятує лише те, що у маминих подруг із синами все ще гірше.

Відтак, я вирішив, що вдячність потрібно якось оформити. Документально засвідчити. Підписати і поставити мокру печатку.

Я довго думав над подарунком, але врешті вирішив зайти з іншого боку. Бо вони й самі можуть собі дозволити речі, які я можу дозволити собі їм купити. Проте не поїдуть самі в Європу. В їх віці пізно розбиратися в тому, як працює бронювання квитків, не кажучи про мову. Поїздка в Європу мала стати для них чимось унікальним. На тому й вирішив.

В 90-х батьки їздили торгувати в Польщу та Туреччину, але міст, звісно, не бачили. Ще раніше – їздили автобусом в Болгарію. На літаку літали лише з Вінниці в райцентр. Поїздка обіцяла принести багато нового і цікавого.

Я запропонував кілька столиць на вибір, батьки обрали Берлін. Якщо Київ – це новий Берлін, то Берлін – це старий Київ, тобто, що там може бути незрозумілого? Взяв квитки, щоб дата збіглася з річницею їх весілля, забронював готель поряд зі східним вокзалом і в ніч з 25 на 26 червня ми відчалили.

Усі контролі і перевірки пройшли настільки швидко, що я почав сумніватися в своїй необхідності в цій поїздці, політ теж пройшов чудово (на відміну від повернення, коли мама ще кілька годин відходила від посадки).

Перший рефлекс у новому місці – усюди фотографуватися. В перші 20 хвилин після виходу на Александрпляц фраза «сфотографуй нас» звучала тих самих 20 разів. В останній день я прямо таки змушував їх стати, щоб сфотографувати їх хоч десь.

Прогулянка, яка здавалася приємною о 8-й ранку, вже о 10-й стала пекельною – температура за день піднімалася до +38 в тіні. Ми ховалися від спеки в музеях музейного острову, в які я майже віроломно привів батьків і жадібно пили воду. Приїхавши о п’ятій прийняти душ, були настільки знесилені, що просто вляглися спати.

В другий день, який на щастя вже був прохолодним, ми намотали непогану відстань в кілометрів 15-20 пішки і неможливу кількість на метро і міській електричці, побувавши навіть в тих місцях, де я не бував під час попередніх відвідин (а ще під’їхав друг Олег, але то інша тема). В третій – присвятили день Потсдаму, який виявився чудовим трохи більше, ніж повністю.

Не скажу, що все було легко. Виявилось, моїх батьків неможливо змусити десь нормально поїсти. Якісь аспекти життя в соціально-ліберальному Берліні здається для них дикістю. Те, що ок для Австралії – не завжди ок для Англії. Але переваг, вірю, все таки більше.

Вони побачили, що бувають інші суспільства. Що вулиці можуть виглядати інакше. Отримали багато нових вражень. Сотню-другу нових фото. Кілька історій, щоб розповісти сусідам. Ну і загальна історія для маминих подруг. Потрібно тримати марку і зберігати відрив.

Чи змінило це мої відносини з батьками? Чи пройшов хтось із нас якусь арку і став іншим? Ні, вряд чи, дуже вряд чи. Ми троє – просто група дивних людей з Козятина зі специфічними генами і закостенілими звичками. Якщо не намагатися через силу знайти в цій поїздці якийсь дидактичний прийом, його не буде. Але важливо дякувати. Якщо тобі це не дуже складно, а іншому буде від цього приємно. Які б колоніальні історії не ховалися у пам’яті.

Можливо, колись ми поїдемо іще кудись. Можливо, разом з моїм майбутнім сином. Можливо, мій син звозить колись мене кудись, куди я сам не дозволяв собі поїхати. На Марс чи принаймні в Австралію. Можливо, вдячність стане традицією. Можливо, але дуже хочу, щоб в мої 30 це перетворилося для мене в норму.